04/08/2026
Є дні, про які не хочеться говорити одразу. Хочеться спочатку помовчати. Осмислити. Усвідомити.
Я мовчав…
Не тому, що не було про що сказати. Навпаки. Просто є моменти, які настільки визначні, що слова перед ними відступають.
Минуло трохи часу, емоції вляглися. І лише тепер приходить усвідомлення того, що сталося.
Цей конкурс - не про удачу. Він про шлях. Про роки праці, про безсонні ночі, про сотні операцій, про відповідальність, яку не можна відкласти на завтра. Він для тих, хто не гальмує. Хто, незважаючи на втому, знову і знову робить крок уперед.
Але найголовніше - він про людей.
Бо навіть найталановитіший лікар сам не здатен «змінити Світ». Це можливо лише тоді, коли поруч команда: однодумці, молоді, талановиті, заповзяті, небайдужі. Ті, хто не боїться шукати нові рішення, брати на себе відповідальність, діяти і досягати. І саме тоді розумієш: усе, що робилося роками, було недарма.
Спочатку був регіональний відбір. Запитання, яке ставиш насамперед самому собі: чи маєш ти про що розповісти?
Не про нагороди. Не про звання.
Про справи. Про результати. Про людей, яких вдалося навчити, підтримати, врятувати. Про громадянську позицію, яка не закінчується дверима операційної чи лікарняної палати. Бо Орден святого Пантелеймона - це не лише про професію. Це про служіння людям.
А потім - фінал…
Хвилини, які здаються вічністю. Серце б’ється так, ніби хоче випередити час. У залі панує тиша. Кожен в очікуванні лише одного - почути ім’я переможця.
І ось звучать слова: «Переможцем у номінації “Найкращий лікар - еталон професії”…»
У цей момент усе завмирає.
Емоції, які неможливо передати. Це справді як професійний «Оскар». Мить, яку пам’ятатиму все життя.
Для мене велика честь отримати Орден святого Пантелеймона - цілителя і великомученика. Але я сприймаю цю відзнаку не лише як власну. Це нагорода всіх, хто був поруч на цьому шляху. Моєї родини. Моєї кафедри. Моїх учнів, колег. Моєї команди - громадської організації Себ&Ко. Усіх, хто вірив, підтримував, працював поруч, надихав і не давав зупинитись.
Від щирого серця дякую кожному, хто творив цей конкурс, хто готував його, хто оцінював, хто переживав разом і хто мав непросту відповідальність приймати рішення.
Кажуть, що нагороди - це підсумок.
Я ж думаю інакше.
Для мене Орден святого Пантелеймона - це не крапка. Це ще більша відповідальність. Це нагадування, що попереду ще багато справ, багато людей, яким потрібні мої знання, мій досвід і підтримка однодумців.
І якщо сьогодні мене запитають, чи варто було пройти цей шлях, я відповім лише одне:
Так. Бо заради таких моментів розумієш: життя проживаєш недарма.