14/08/2026
Я так відчуваю що… Світ тріснув навпіл. І найглибша тріщина проходить через Україну. Через людей. Через долі, які більше нікому не потрібні, окрім них самих. Тут не новини, тут життя, розірване на частини. Міста вигорають, села зникають, а люди вчаться жити під звуками війни… Українців стирають повільно, системно; пам’ять, домівки, майбутнє… Українських чоловіків виривають із життя і кидають туди, де шанс це випадковість. Де рішення приймають за них, де закон, це йти, навіть якщо не повернешся. Де вони стають не людьми, а ресурсом. Я так відчуваю … Ця земля стала полігоном. Тут випробовують зброю, тактику, межі людського. І щодня перевіряють, скільки ще витримає людина, перш ніж зламається. Наче експеримент… Зараз ціна життя майже нуль. Сьогодні надто швидко вчаться прощатися… обіцянки, ЕС, НАТО, демократичні цінності, пусті слова…
І чим довше це триває, - тим ясніше; це вже не просто війна, Це знищення - Людей, Країни, самого права ЖИТИ.
Я так відчуваю…
Але мені цікаво, що відчуваєте ви. Бо за цифрами, фронтами, новинами й політичними рішеннями завжди залишається людина. І питання не тільки в тому, чи вистоїть країна. Питання в тому чи вистоїмо ми самі, коли ненормальне стає нормою? Як не втратити в собі людину ?
З теплом і надією Д.Ш ❤️